Ten Ukrainian Poets: Yuriy Andrukhovych, Kateryna Babkina, Oleh Lysheha, Andriy Lyubka, Oksana Lutsyshyna, Vasyl Makhno, Iryna Shuvalova, Vasyl Stus, Lyuba Yakimchuk, and Serhiy Zhadan

Ten Ukrainian Poets: Yuriy Andrukhovych, Kateryna Babkina, Oleh Lysheha, Andriy Lyubka, Oksana Lutsyshyna, Vasyl Makhno, Iryna Shuvalova, Vasyl Stus, Lyuba Yakimchuk, and Serhiy Zhadan

Translated by: Mark Andryczyk, Vitaly Chernetsky, Olena Jennings, Oksana Maksymchuk, Wanda Phipps, Max Rosochinsky, and Virlana Tkacz 

INTRODUCTION

A political and psychological space defines Ukrainian poetry.  The poet can act as a mythical character, philosopher, performer, character in the poems, or a writer in exile.

The first two poets presented in this selection, have become mythical characters.  Vasyl Stus (1938-1985) is considered one of Ukraine’s greatest poets.  He spent years in prison and died during a hunger strike.  Four years later, Dmytro, his son, went to unearth the body, “my father’s face was so familiar.  Only the tip of his nose…was damaged.”  While Dmytro writes about the experience matter-of-factly, this may be a reason for the way Stus achieved high status in the minds of readers.

Oleh Lysheha (1949-2014) was a philosophical poet who veered away from the Ukrainian poetic tradition of rhythm and rhyme.  He created a myth of himself by catching fish with his teeth and walking barefoot in the city.  His poem “Raven” was staged by Yara Arts Group in 2011.  The poems contain vivid images that lend themselves to the projections and shadow that Yara Arts Group used.  This creates even more of the ethereal, mythical aura.

The second two poets presented here are performers.  Serhiy Zhadan (1974) is known to fill stadiums with his poetry readings.  He is the front man of the band “The Dogs.”  His daily life inadvertently becomes a performance.  He was involved in the Maidan movement where he was beaten by pro-Russian forces, an incident that was written about in The New Yorker.  He is just as much of a novelist as a poet.  Most recently his novel with poetry Mesopotamia (Yale University Press, 2018) was translated into English.  In the novel, he profiles various characters.  Character is just as important in his poetry.

Yuriy Andrukhovych is one of the founding members of the performance poetry group Bu-Ba-Bu (burlesque-side show-buffoonery.)  He is also a novelist who has been extensively translated into English.  He writes about the Ukrainian intellectual in exile.  In Perverzion (Northwestern University Press, 2005) he writes about a poet invited to an international symposium in Venice.  In Moscoviad (Spuyten Duyvil, 2009) poets from all over are in exile in a dorm at Moscow University.

In the next group, the poets become characters in their own work. In Kateryna Babkina’s (1985) collection Painkillers and Sleeping Pills (Folio, 2014) she writes mostly in first person and as a reader, I grow attached to the character who smokes on the balcony with her mother, both of them unmarried, a signal for the wild soul that Babkina portrays.  Her translators Virlana Tkacz and Wanda Phipps collaborated with her for a reading at the Bowery Poetry Club in NYC in 2013 celebrating her collection Mustard.

Andriy Lyubka (1987) began his literary career by writing poems. At this relatively early point in his writing career, he already has four books of poetry published.  I found the poem for this selection read by Lyubka on YouTube.  His fiction is being translated into English for the first time by Reilly Costigan-Humes and Isaac Stackhouse Wheeler.

Lyuba Yakimchuk had to help her family flee her hometown Luhansk.  Some of her works about the war, like her poem “Scar,” are written according to Futurist tenets, an area she specializes in.  The poem included here is new, not yet part of any collection.  It gives the reader an important glimpse into the issues close to her.

The next group of poets are in emotional exile.  They have the space to turn their attention to other subjects.  Oksana Lutsyshyna wrote poems in a café and titled the book after the café.  One of her well-known poems echoing Walt Whitman is “I hear America singing…” which we have published in translation here.  In her fiction she transports her Eastern European-born characters to American landscapes.

Vasyl Makhno (1964) keeps his ties to Ukraine while writing about New York as he did in one of his collections 38 Poems About New York and Something Else.

Iryna Shuvalova (1986) writes poems concerned with the personification of nature that cause a fluidity of place.  She is either being rooted or uprooted.  The PhD that she embarked on is also creating another emotional space, which she learns to navigate along with her creative space.  She often writes several poems within the same space, connecting them with repeated images, so that her collection forthcoming from Lost Horse Press in 2019 is full of these intentional coincidences.

The translators are artists in their own right.  They are as involved in the Ukrainian literary community as the poets presented here.  This selection represents my idea of this literary community in its diversity, existing not only in Ukraine, but also abroad.  The poetry here is inextricable from the sense of place with which the writers struggle.

Danuta E. Kosk-Kosicka, translations editor of Loch Raven Review, and I are grateful to all the contributors, some of whom translated poems specially for this issue.

Olena Jennings, Guest Co-Editor

Vasyl Stus
Translated from the Ukrainian by Oksana Maksymchuk

Morning Augury

This dawn is like an even flare
of a dark parachute that opened
and having lost its earthly gravitation
now hangs suspended, hovering above
the world—as if it changed
its mind, decided to return
upward  (inertia of desire
completely drained this rounded flare
of blinding pain). The gray daybreak
has woken me with its disheveled wing
and like a dream I recollected—life.

… Somewhere barked a dog. It seemed to me
the scroll of centuries had started to unroll
ever so slowly, getting stuck at
the Mesolithic coil.

A raven flew, his winged body
forming a cross in the boundless sky.
The raven’s aimless flight read as a sign,
a presage of apocalypse.

And so it seemed: that the ancestral myth
no longer could convince me that the currents
of terror, hope, and time
all flow in one direction.

The future
is like the past, and both are
the “now,” the current moment—nothing
but an embroidery of the soul, gone numb.

And then I saw, at dawn, as through a blindfold
that I have lost myself in the multitude
of the self-replication of this world
that gleams through the binoculars of suffering.

My loves, smashed into splinters, each of them
grows spherical, an eyeball mad with grief
that I have lost myself amongst the copies
of this self-multiplying world, that I have hardened
through trust that thrust me into
the abyss.

It was the break of dawn. And glazed
with blinding ink of disbelief,
the solid surface of the sky kept silent
as if benumbed. Only the raven
kept up his flight and kept on drilling
black holes into the cosmos.

Оцей світанок—ніби рівний спалах

Оцей світанок—ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом—наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю)—сизий голуб-досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє—все в минулому. Сьогодні—
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося—вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань—
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився—сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав—
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.

 

Cannibals

How hard to open up to the good.
How frightening to confess that a human being
is not yet dead within us. And how terrifying
to wait until it dies buried inside,
so we can haul it to the cemetery
of souls and gain some comfort
that doesn’t soothe the wounds.

How evil lures. And how tempting
to run as far as the eye can see, to flee
and to forget oneself,
like a revolting monster. Wary dawn
will enter darkness, look around and wonder
whether it’s really worth the trouble:
a tribe of cannibals sits by the fire,
yawns with contentment. Meat is roasting
over the embers. Human broth

shimmers in the cauldron. Slurping,
they’re filled with philosophic resignation,
debating who’s to be roasted next,
so there’ll be enough for lunch and dinner.

Dawn slips away, and the fanged
and cavernous darkness will not cease until
the last of the cannibals starts to devour himself
with an expression of a martyr, as if saying:

Life is so short, yet I ran out of meat.

Як страшно відкриватися добру. 

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх—піти
світ-за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем’я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м’ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і, повні філософських резигнацій,
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з’ість себе самого і помре
Iз філософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а—забракло м’яса.

Alcohol of Agony

This pain—the alcohol of agony,
this sorrow, crystalline and stiff.
Try to retype all of your curses,
try to rewrite the grief.

It’s been forgotten what it means—to live.
What is—the world, what is—the self.
Inhabiting one’s body still
is granted but to the insane.

And you’ll be raging, raging mad
with every diabolic step
until you die, bearing their weight
upon your grey-haired head.

Цей біль—як алкоголь агоній,

Цей біль—як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є—жити,
I що є—світ, і що є—ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

Oleh Lysheha
Translated from the Ukrainian by Virlana Tkacz and Wanda Phipps

Raven
(excerpt)
…I suddenly feel that behind him
Someone is watching us through the window..
There is something dark behind the glass..
Then I see the beak..
So we interrupt our lunch,
Put on our dark work robes
And run outside into the blinding sun
In which thousands of people around the world stand naked,
And in our window,
On the hot white wall
On the narrow metal window frame
A raven hunches over..
Chest pressed against the glass..
Squashed into it as if the sky had fallen..
Or maybe he just can’t fly any further,
He surrenders without a fight,
I tightly grasp the hard breast,
Sharp like a blade, he is nothing but a handful of dry feathers..
So what now, you loner of the forest,—
Who should be holding whom?
Would you have pecked at my bones, still warm,
With your bearded beak,
And hid one for a meal,
When the sun went down—
Only later to push it out of the nest in the wind and rain?..
We carry him inside
And place him on the floor—
He stretches and freezes..
He has no meat on him,
And smells of old used up feathers..
I kneel down to open his beak..
It is awkward; I have to kneel on one knee
And see his inflamed throat
With a little saliva on the sides..
His tongue is covered with stale froth..
Opaque as the residue
That settles on the ground in early spring
When the snow melts,
Porous and wilted..
A dried out throat..
That can only be healed with fresh blood..
But by evening he has come to life,
And Ivan lets him out that night..

I remember it as if it were today..
Ivan’s wife died towards the morning..
And maybe a week after that
We set out for the Wilderness Reserve,
He leads me through the pine forest,
Over the paths she liked to walk..
The ravines are covered with raspberries..
We sit resting on a fallen pine..
Then stand and walk on,
Leaning on our sticks,
We each make our way separately through the raspberry bushes..
The pines seem more dense..
The grass taller and taller..
Then we hear this piercing cry..
And what seems like a splash..
To our surprise beyond the raspberries
There’s white sand and a little further a lake,
Dark and stagnant..
Suddenly I see,
How many people are hiding there!..
Wet, weak bodies
Gleaming, shaking, ready
To dive into the bottomless depth
At the first sign of danger..
To disappear into the shadow again
Each one alone..
Their skin lax and the bones stretched out,
As they absorb the gift of the sun
Inside this Wilderness..
In the center of the lake rocks a boat,
Alone, black against the bright sun,
No matter how hard I look I can’t see
The fisherman in it..
Maybe he’s fallen asleep lying on the bottom..
I turn around hoping to see Ivan—
But he’s disappeared, then further ahead,
Among the pines I catch a glimpse of him..
The shadow of a thick branch
Cutting him in half..
His fingers reach through the raspberries,
Raking the branches aside, appearing,
And disappearing, floating,
Emerging into the sun..
It seems to me, that he had just found
The invisible path,
That disappeared with his wife
She is not far away..
Not yet..
Then suddenly he turns..
Eyes wide open and says:
“Maybe we should go back?..”
We return the same way,
We rest
On the same fallen pine..
Strange..no one else has been there..
No one has followed us..
As if we’d been there and not been there..
Had we been there?—my eyes ask..
He raises his eyes,
Then I understand..
No, I had not seen anything..
I was swimming in a dream, and knew nothing
About that final hiding place,
Surrounded so safely by trees..
Otherwise the raven would fly here again..
But when he appeared in the window,
There was no fear..
He pressed his useless, barely warm body,
Against my chest and then
I could shut my eyes against the blinding depth
Of the bottomless sky above me,
Over the still wet monastery wall
That the workers had drizzled with wine..
No, there was no fear..
No..  There was only pride,
On my chest rested
A wise bird without pity,
He had flown all the way here,
Past the trees of the Wilderness,
From somewhere way beyond,
Where Biblical beasts roam free,
Where they sleep under the stars, as they couple,
And avoid wells
That have been suddenly abandoned by humans.

Ворон
(уривок)

Раптом відчув, як у нього за спиною
Крізь вікно хтось розглядає нас..
Якась темна гора у шибці..
І побачив у профіль дзьоб..
І тоді перервали обід,
Знов натягли чорні халати
І вибігли надвір.. там сліпуче сонце
І тисячі голих людей з усього світу,
І наше вікно,
Біла розпечена стіна
І на вузенькому бляшаному підвіконні
Згорбився ворон..
Грудьми вперся.. аж вгатився у шкло..
Так, ніби вже впало небо..
А може й не міг далі,
Бо здався без мороки,
І я міцно затис тверде і гостре,
Як сокира, стерно, і пересохлий жмут пір’я..
Ну то що, лісовий самітнику—
Хто мав кого тримати—ти чи я?
Хто мав вирвати мою кістку, ще теплу,
Чорним бородатим дзьобом,
Аби сховати її на обід,
А як зайде сонце—
Випхати її з гнізда на землю під дощ і вітер?..
Ми занесли його всередину
І поклали на підлогу—
Він витягся і завмер..
На ньому не було м’яса,
Лише запах старого, зужитого пір’я..
Я нахилився й отворив дзьоб..
Було незручно, я вкляк на коліно
І побачив запалене горло
І трохи слини по краях..
Язик був у якійсь несвіжій піні..
Так невидимий майже слиз
Осідає на землі ранньої весни
Там де всякнув сніг,
Пористий і зів’ялий…
Пересохле горло..
Його може зволожити лише свіжа кров..
Але під вечір він ожив,
І вночі Іван його випустив..
Як сьогодні пам’ятаю той день..
В Івана на ранок померла дружина..
Десь, може, через тиждень після того
Ми виїхали в Пущу,
І в сосновому бору він повів стежками,
Де вона любила гуляти..
У ямах було повно малини..
Ми присіли на поваленій сосні..
Встали і пішли далі,
Підпираючись палицями,
Глибше в малину, кожен сам..
Сосни ставали гіллястіші..
Все вищі і вищі трави..
Долетів якийсь пронизливий крик..
І ніби плюскіт..
За малиною якось несподівано
Забілів пісок, а далі озеро,
Темне і настояне..
І раптом побачив,
Як багато ховається тут людей!..
Мокрі, мінливі тіла
Зблискують, тремтять, готові
Спорскнути у бездонну воду
За першим тривожним посвистом..
Зірватися знов у тінь
І там розгубитися поодинці..
Але як розімліла ця шкіра на дарованім сонці..
Спільні кості повитягалися, пражаться
За густими мурами цієї Пущі..
Посередині озера гойдався човен,
Один-єдиний, чорний проти сонця,
І як не вглядався, не видно
У ньому рибалки..
А може, задрімав на дні..
Я оглянувся за Іваном—
Він зник, але далі, попереду,
Між сосон я впізнав ніби його..
Грубий сук своєю тінню
Розрубав його надвоє..
Він і далі ловив пальцями малину,
Прогортав її, виринаючи,
То знов ховався і плив,
Виборсувався на сонце..
І мені здалось, він якраз намацав
Ту невидиму стежку,
Що десь перервалася поза нею,
Десь недалеко..
Вона ще далеко не відійшла..
Але раптом повернувсь..
І безмежно розширеними зіницями попрохав:
Може, ходім назад?..
Тією самою дорогою побрели назад,
І на тій самій поваленій сосні
Знов присіли..
Дивно., тут нікого не було..
За нами ніхто не йшов..
Ми ніби там і не були..
Хіба ми були?—я спитав його поглядом..
Він підвів очі,
І я зрозумів.
Ні, я не бачив нічого..
Я купався уві сні, і не знаю
Про ту останню схованку,
Так надійно оточену лісом..
Інакше він знов прилетить..

А тоді, як з’явився у вікні,
Ніби й не було страху..
Лише як притис до грудей
Марне, ледве тепле тіло,
Я заплющився від сліпучої глибини
Бездонного неба над собою,
Над ще не висохлим Лаврським муром,
Скропленим вином тих майстрів..
Ні, страху не було..
Ні.. була навіть гордість,
Що на моїх грудях відпочиває
Той мудрий безжальний птах,
Що прилетів аж сюди,
Понад лісами Пущі,
Десь аж звідти, де знов на волі
Бродять біблійні звірі,
Ночують під зорями, паруються,
Минають колодязі,
Раптово покинуті людьми..

 

Serhiy Zhadan
Translated from the Ukrainian by Virlana Tkacz and Wanda Phipps

How Did We Build Our Homes?

How did we build our homes?
When you stand under a winter sky
where clouds turn and float away,
you know you must live where you’re not afraid to die.

Build walls out of reeds and grass,
dig great pits, hollow out trenches.
Get used to living shoulder to shoulder, day after day.
Home is where they understand you, even when you talk in your sleep.

Put stone next to stone, build your home
on this hard dark dirt,
dig coal and salt out of the pockets of earth.
We all need a roof for our weddings and funerals.

Everyone needs a place they’ll miss—that matters.
Water matters more when you miss it.
If you want someone to blame, it’s not us.
All we did all our lives was build our homes.

Brick by brick, nail by nail, wall by wall.
If you can stop me, then stop me.
But if you don’t want me here,
then you have to tear down my home.

In the sun, far from the emptiness
trees and children will grow.
Dew appears on the leaves after a long night.
We only built to raise the sky higher and higher.

Determining the height,
we filled the language of space with words.
Giving names again to everything,
We called brick brick, nail nail, wall wall.

The voice is given to the strong for singing and to the weak for praying,
A language disappears when no one speaks of love.
Nights are not nights without darkness
Shine over us, black sun, shine on.

Як ми будували свої доми?

Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина—це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

 

Yuriy Andrukhovych
Translated from the Ukrainian by Vitaly Chernetsky

Elegy of the Sixties

Summer smelled of the soccer ball, of elderberries and currants.
Couples kissed in the twilight bushes,
and when evening descended somewhere beyond the river
the stone-paved sidewalks smelled of warm rain.

The ball flew up to the skies, above the lindens and the TV antennas,
its body both leathery and celestial.
The pubescent sobs of Robertino the child star
radiated into the world from vine-covered gazebos.

The night thickened instantly, so the ball
melted into the darkness; the lights on the porches and patios
grew sharper; a secret depth opened up in a tree;
on faded curtains, shadows answered back.

The ball no longer returned:
lost on its distant journey.
Frogs croaked in the neglected waterfalls
in this sweat-drenched park, where there’s nightly dancing;
the saxophone wheezed, and visitors carried knives.

The ball stayed up above, while the years unraveled
like seas of sand, like salty deserts;
up until the morning, as if in a dream,
ghostly spooky merry-go-rounds kept spinning and creaking for us.

Елегія шістдесятих

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли надвечір’я осідало за річкою,
пахли теплим дощем кам‘яні тротуари.

М’яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне було його тіло.
З виноградних альтан пубертатними схлипами
розтікався у світ вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві
м‘яч, різкішали лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М’яч уже не вертався:
пропав на дистанції.
З водограїв занедбаних кумкали жаби
у просяклому парку, де щовечора танці,
де хрипів саксофон, де ходили з ножами.

М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися,
мов піщані моря, мов солоні пустелі,
i до ранку для нас, мов у сні, оберталися
і скрипіли примарні й жахні каруселі.

 

Kateryna Babkina
Translated from the Ukrainian by Virlana Tkacz and Wanda Phipps

Sandman’s Monologue

They’re all asleep. I know them all by name.
Mother Courage with her cart, Lady with her Ermine,
even wolves sleep—some with cabbage, some with goats,
Peaches sleeps with Cream, Nietzsche with Zarathustra.
The fool sleeps with his kit bag,andthe girl with her pearl earring,
each with their own knuckle-headedness.
One woman sleeps with a warm kitty,
far away on a huge island of a bed.
Pen sleeps with guin, bam with boo,
Winnie sleeps with the Pooh, and Van Gogh with his severed ear,
Peter Rabbit sleeps with his bell, and the horse with his spotted coat,
Jean’s with Claude, or is it Paul, and Zhadan’s with his Chinese,
Prada sleeps with the Devil and Hugo with the Boss,
Some—rest with God, the others get diddly-squat
Cuba’s with Libre, and Tula’s with a samovar.

Only those all alone cannot sleep.

Монолог Сонної Феї

Всі вони сплять. Я їх поіменно знаю.
Баба з возом, дама із горностаєм,
сплять вовки – хто з козою, а хто з капустою,
дівчинка – з персиками, Ніцше із Заратустрою.
З торбою – дурень, інша дівчика – з кулею.
Кожен у голові зі своєю приватною ґулею.
Або один чоловік із теплою кішкою
спить десь далеко в неосяжному ліжку.
Пін спить із гвіном, бам засинає з буком,
Вінні з Пухом, Ван Гог із окремим вухом,
заєць із дзвоником, кінь у пальті із яйцями,
Жан із Клодом чи з Полем, Жадан з китайцями,
спить з дияволом Прада і Хуго з Босом,
з Богом спить, хто пішов, хто лишився – з носом,
Куба – з лібром і Тула із самоваром.

Не засне лиш той, хто не має пари.

 

She Never Goes to the Movies Alone

She never goes to the movies alone.
Yesterday she got some paper and tape
and weather proofed her window.
Everything that happened to her was so long ago
that she doesn’t even feel that it happened to her.
No one waits for her this New Year’s night.
Books and toys crammed back to back
look down sneering from their shelves into the room
She pretends she doesn’t know what’s up.
She’ll clean up, smoke, and go to sleep.
Once she had a friend, but no more.
Winter came on time this year:
it’s snowing and the Christmas trees are lit.
But in the midst of all this she is totally alone.
Others would howl and climb the walls.
The clock strikes midnight.
The local fireworks explode like a cheap bouquet..
She, too, wants a miracle tonight.
She would make a wish that he would phone.
But she knows tonight the circuits are overloaded
even without her call.
So she lies down alone in her double bed,
after shutting the door, drawing the curtains,
to hide from other people’s holiday fuss.
Then a tired god enters her quiet room,
looking for a place to rest overnight.
Those waiting for miracles are anxious.
The piddly fireworks keep popping away.
And the god sits like a small wise mouse.
And the god thinks: “How good that you are silent.
Sleep and don’t ask me for anything.”

Вона Ніколи Не Ходить Одна В Кіно

Вона ніколи не ходить одна в кіно;
вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.
Її ніхто не чекає в святкову ніч.
Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч
і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті—
вона удає, що не знає, у чому річ,
вона прибере, покурить і ляже спати.
Колись у неї був друг, а тепер нема.
На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,
надворі сніг і у вікнах горять ялинки.
І серед того вона настільки сама—
хоч вий чи вилазь на стінку.
І от годинник усе показав й пробив.
За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.
Їй теж, може, хочеться різних казкових див,
вона б загадала собі, щоб він подзвонив,
але мережа і без неї всю ніч забита.
Тож вона лягає сама у ліжко для двох,
замкнувши двері, закривши усі фіранки,
сховавши себе від святкових чужих тривог.
І в тиху кімнату приходить змучений бог,
шукаючи місця перепочити до ранку.
І ті, що чекали дива, нервують—коли ж.
І жлобські салюти ще десь вибухають досі.
А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.
І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,
що спиш і нічьо не просиш”

 

Andriy Lyubka
Translated from the Ukrainian by Olena Jennings

She didn’t want to

She didn’t want to get married, he was a heavy drinker;
Fate turned its back on them. She said: “On the count of three—
Jump from the window, and then we’ll see who’s lucky.”
And so they stand on the windowsill.  Below them the city sleeps.

They bought an apartment and even a dog,
They wanted to have a child who would say: “Dad,
Don’t argue with mom and we’ll live comfortably,
We’ll go to the movies and eat dumplings with vinegar.”

Fate brings us poetry, beer, and beloved McDonald’s.
We don’t have enough fame, love, happiness, or money.
You can go through life, acting like in a movie,
But if you’re not jean paulbelmondo, you won’t die to music.

Death won’t play you one of morricone’s melodies,
For death everyone is the same, for death—we are all clones.
Fate will scatter us all over the world like a deck of cards—
Everyone has their destiny, everyone their heart attack.

And they quickly jump into the abyss, holding hands.
They want to die, they are in love and love is torture.
And their whole flight towards death is like a morning jog.
Our lives are short and blinding like a line of cocaine.

Bона не хотіла

Вона не хотіла виходити заміж, він сильно пив;
Долю це замахало, вона сказала: „На раз, два, три—
Стрибаєте із вікна,а там як кому пощастить”.
І ось вони стоять на підвіконні. І під ними місто спить.

Вони купили разом квартиру і плюс собаку,
Вони хотіли мати дитину, яка би казала: „ Тату,
Давай не сварися з мамою і будемо жити просто,
Будемо ходити у кінотеатри і їсти пельмені з оцтом”.

Доля дає нам поезію, пиво і наш макдональдс.
Слави, кохання, щастя і грошей у неї обмаль.
Ти можеш життя прожити, граючись, ніби в кіно,
Але не помреш під музику, якшо ти не жaн-поль бельмондо.

Смерть не зіграє тобі мелодію моріконе,
Для смерті усі однакові, для смерті—усі ми клони.
Доля нас розкине по світу, наче колоду карт—
У кожного своя доля, у кожного свій інфаркт.

І ось вони стрімко стрибають у прірву, взявшись за руки,
Вони хочуть померти, вони закохані, а любов—це муки.
І весь їхній політ до смерті—наче ранкова пробіжка.
Наше життя коротке й сліпуче, як кокаїнова доріжка.

 

Lyuba Yakimchuk
Translated from the Ukrainian by Mark Andryczyk

Unshaven Leg

I shaved one leg, but forgot about the other
Without thinking I put on a white blouse
a short skirt
black earrings
red lips
and set off for a business meeting
I sat down and crossed my legs—
the shaven one over the unshaven one

“well! you must be a feminist!” they whisper to me
“I can see that your legs are unshaven!”
dear colleagues, let us be fair
the right leg is shaven while the left one—is not
so you cannot truly say
that both legs are unshaven
the left one is covered with little black hairs
while the right one is perfectly right, it is smooth
one leg is feminist and hairy, it’s true
while the other—is patriarchal, silky, yep

“but how can they coexist?” some of them (the women) protest
“how can you go out like that?” others (the women) question

at home I tell my darling about this
crossing my legs—
the feminist one over the patriarchal one
and then the opposite
the patriarchal one over the feminist one
and my darling squats down beside my legs
kisses them and whispers:
“well, I love you, unshaven and shaven
and half-shaven
and totally bare”

неголена нога

поголила одну ногу, а про другу забула
механічно вдягла білу блузку
коротку спідничку
чорні сережки
червоні губи
і пішла на робочу зустріч
сіла, і поклала ногу на ногу—
голену на неголену

—о! то ти ж феміністка! —шепочуть мені,—
бачу, у тебе ноги неголені!
дорогі колеги, давайте будемо об’єктивні
права нога голена, а от ліва—ні
відповідно ніяк не можна сказати
що обидві ноги неголені
на лівій стирчать чорні волосинки
а от права зовсім права, і вона гладенька
одна нога феміністична і волохата, справді
а от друга—патріархальна, як шовк, да

—як це можна поєднувати?—обурюються одні (жінки)
—як так можна ходити?—дивуються інші (жінки)

вдома розповідаю це коханому
поклавши ногу на ногу—
феміністичну на патріархальну
а потім навпаки
патріархальну на феміністичну
а коханий присідає біля моїх ніг
цілує їх і шепоче:
—а я люблю тебе і неголену, і голену
і напівголену
і зовсім оголену

 

Oksana Lutsyshyna
Translated from the Ukrainian by Virlana Tkacz and Wanda Phipps

I Hear American Singing

i hear america singing
her mountain spines and her tunnel hollows
her silent highways
her pointed southern gothic
her flies that hover over the bodies of the dead
her dark oceans and her seas of green weeds

i hear america singing
her religious fanatics
and her fanatics that battle fanaticism
that lone wolf chomsky
and the millions of lone wolves
who come out for the hunt

i hear america singing
her workers, her hoodlums
and her hollywood stars
I hear the song of america sung
by bankers and criminals
and the ever-hungry young

a band plays on the overnight
greyhound bus that churns up the mud
the fingers of the musicians
make the strings blaze
fingers that know everything about me
about me and my own song of America

я слухаю пісню америки

я слухаю пісню америки
її гірські хребти і тунельний протяг
її мовчазні шосе
її гостру південну готику
її мух над мертвими тілами
її чорний океан і зелене колюче море

я слухаю пісню америки
всіх її релігійних фанатиків
і фанатиків боротьби із фанатизмом
самотнього вовка чомського
і ще мільйони самотніх вовків
які виходять на полювання

я слухаю пісню америки
всіхїї робітників і мафіозі її
голлівудських акторів
я чую як цю пісню співають
банкіри і арештанти
і вічно несите студентство

і та банда котра лабає просто в автобусі
у нічному ґреигаунді що місить грязюку
я бачу як спалахують струни
під пальцями музикантів
котрі все про мене знають
про мене і про мою власну пісню америки

 

Translated from the Ukrainian by Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky

The Cat

father asked: why don’t you write a poem
about me. how I was young, how I was
played the guitar, chased a soccer ball
juggled it with my head

how I’d come back home
to our apartment
that smelled of oatmeal and weekend laundry
with a tapestry on the wall

(on the tapestry
man and woman
woven in red, riding
a pair of black horses)

no, father, I kept saying, I can’t
I don’t know how to write about it
it’s too close
it’s too close, and so it doesn’t seem real

ah, he sighed, and went back to work
gave up his fedora for a baseball cap
his guitar for a church choir, soccer ball for a car
nobody cooked oatmeal anymore
but the tapestry stayed

then he stopped asking
he lost hope that I’d ever write about him

what about the cat, he said
write about the cat
the orange cat with а white spot
the orange cat with a white voice

if I don’t make it into your writing, at least
let the cat live on
woven out of air

КІТ

тато просили: напиши вірша про мене
як я був молодим як я взагалі був
грав на гітарі і ганяв на стадіоні м’яча
головою підкидаючи його високо у небо

а потім повертався додому
у квартиру
із запахом манки і суботнього прання
із килимом, прибитим цвяхами до стіни

(на килимі
чоловік і жінка
виткані червоним
їдуть на чорних конях)

ні, казала, тату, я не можу
я не знаю, що про це написати
це занадто близько
це занадто близько а тому видається несправжнім

добре зітхав він і ходив на роботу
міняв фетровий капелюх на бейсболку
гітару на церковний хор а футбол на машину
манку більше не варили але килим залишився

а потім він перестав просити
він зрозумів що я ніколи не напишу про нього
зате сміявся у нас є кіт
напиши про кота
руденького у білих плямах
руденького із білим голосом

раз уже не буде мене то хай зостанеться хоч кіт
витканий із повітря

 

Vasyl Makhno
Translated from the Ukrainian by Olena Jennings

Paper Bridge

here is a room—a chair and a bare table
you can’t carry it on your back
or cover it with a manuscript—or hide it
sleep frees me: stop writing
behind the door august is ablaze
sand flies into
the room

here is a road—the Long Island Railroad
the air fills my mouth
somewhere ahead at the earth’s edge—Montauk
and the beach like a manuscript
a world covered with live and dead seagulls
their nests
buried in sand

here is the book that I am writing
I write at night—lying in the grass
in the morning I collect pieces of paper—
search for thread
or stones in words
the train station—burnt grass—
it’s all the same—a publican
or a customs agent

here the shadow of the table is carried out
then a chair—and then grass
cutting the floors walls and concrete
wings rustle paper crackles
in the seagull’s eyes–blue sapphire
in the hawk’s eyes—
mother of pearl

but you carry your manuscript toward
the train station–here the train runs
past stones and birds’ nests
past letters and pages—
to underground wells and heavenly rivers
you build a bridge
from paper

Паперовий міст

ось кімната—крісло й порожній стіл
її не мож на спині нести
ні накрити рукописом–ні сховати
сон звільняє мене: не пиши
за дверима серпень пошерх
залітає пісок
до кімнати

ось дорога—Long Island Rail Road
це повітря мені забиває рот
десь попереду край землі—Montauk
і якщо рукописом вкрито берег
світ живих чайок й померлих
їхніх гнізд заритих
в пісок

ось ця книжка яку я пишу собі
уночі пишу—лежу в траві
зранку збираю листки–шукаю нитку
або ж камінці або ж слова
залізниця–вигоріла трава–
все одно—митареві
чи митнику

ось із дому виносять тінь стола
потім крісло—а потім трава
проріже підлогу стіни і мур
шелестять крила–рипить папір
в оці чайки–синій сапфір
в оці яструба—
перламутр

а ти виносиш рукопис і йдеш убік
залізниці—ось потяг пробіг
уповздовж каміння й пташиних гнізд
уповздовж літер і сторінок–
до підземних криниць до небесних річок
викладаєш з паперу
міст

 

Iryna Shuvalova
Translated from the Ukrainian by Olena Jennings with the author

serpent 

the air of the south is as sticky and salty
as the first time when you say out loud
the name of the woman
who lives at the outskirts of the city in the kingdom of grass

she moves proudly through the wild
thickets of summer like a serpent
and like a serpent tenses, threatening,
if you cross her path with a knife
hidden beneath your shirt
or with pockets full
of wild bees’ honey

like every serpent
she has seven tails
a tin heart
the ability to turn into stone
and to sing causing birds
to drop dead to the ground
from the high ruin of the air
as if the wind
suddenly tore leaves
from the multitude of the trees of heaven

don’t wait for her
in the humid evening
on the path aflame
with the black fire of elderberries
don’t wait for her in the tall silent nettles
beneath the vault of hawthorn
in the forest of grass

for she is a serpent
her name is composed
solely of consonants
dry like the fox tails of needle grass
stinging
like angry little ants

she has no soul.  instead
she carries a red silk ribbon
in her sleeve
she feeds the night birds seeds of rain
in the winter beneath street lamps
carefully she gathers the gilded shreds
that peel off their sad hearts

she keeps the hot coin of the moon beneath her tongue
like a forced confession
a reluctant rejection
or the silent secret lament
for a big love

entering her home—cross yourself
hammer a nail into the door
kiss when no one sees the sleeve of her shadow
sprinkle salt on her footprints

when you lie in bed with her
remember

that the lime trees will blossom in the season
when the lilac is gone—no sooner
that from afar certain mountains resemble
the backs of bulls or a woman’s breasts
that a bird hiyon cries like a human but flees the sound of the trumpet
that the star called “rider” holds
in its hands a torn bridle
with the bells of the planets on it
silver they ring they ring

when her thick slow warmth
opens up in front of you like
an ocean of grass
understand once and for all

that you don’t know anything
but in knowing her—you will know it all

and who can say oh my
what you will do afterwards
how will you cope
how will you manage
to keep carrying above your head
these dark waters
these silvery skies

змія

повітря півдня липке і солоне
немов уперше вимовлене вголос ім’я жінки
що живе
на околиці міста у царстві трави

гордо ходить буйнорослими
хащами літа, немов змія
і як змія загрозливо підбирається
якщо перейти їй дорогу з ножем
за пазухою
або з повними кишенями
дикого бджолиного меду

як і кожна змія
має сім хвостів
олов’яне серце
спроможність перекидатися на камінь
і співати так що птахи
замертво падатимуть на землю
з високої руїни повітря
наче це вітер
листя раптово зірвав
з огрому небесних дерев

не жди її
задушливого вечора
на стежці охопленій
чорним вогнем бузини
не жди її у високій глухій кропиві
під склепінням глоду
у лісі трави

адже вона—змія
ім’я у неї складається
з суцільних приголосних
сухих як лисячі хвостики ковили
жалючих
як сердиті маленькі мурахи

вона не має душі. замість неї
носить у рукаві
червону шовкову стрічку
нічних птахів годує насінням дощу
взимку під ліхтарями
старанно збирає клапті позолоти
що осипається з їхніх печальних сердець

гарячу монету місяця тримає під язиком
наче силуване зізнання
вимушену відмову
чи мовчазний потаємний
плач за великою любов’ю

увіходячи в дім її—перехрестися
забий цвях ув одвірок
поцілуй коли ніхто не бачить рукав її тіні
солі насип у її сліди

коли лягатимеш із нею в ліжко
пам’ятай

що липа квітне о тій порі
коли відходить бузок—а раніше ніколи
що здалеку обриси деяких гір
нагадують спини волів або жіночі груди
що птаха гійон плаче людським голосом і боїться звуку сурми
що зірка на ім’я вершник тримає
в руках обірвану вуздечку
і дзвоники планет на ній
срібно дзвенять дзвенять

коли її густе повільне тепло
розступиться перед тобою немов
океан трави
затям собі раз і назавжди

що ти не знаєш нічого
але пізнавши її—ти пізнаєш усе

і звідки ж я знаю леле
що ти робитимеш потому
як собі даватимеш раду
як спроможешся
втримати над головою
ці темні води
ці срібноцвітні небеса

 

3.

you left
but the memory of you lives on
in my house

stealthily
like a mouse

it runs under the bed at night
clicking its small paws
rustling paper
leaving its droppings in the corners

no way to get rid of it
it avoids the traps
those I worked so long to set
jamming my fingers
gasping
crying like a baby

wise wise mouse
old little beast
who learned to spend days in the corner
motionless
soundless
not a squeak
not a stir
pretending it’s not there
it sits
with its paws tail and shadow
tucked under

at night though it becomes braver
comes into the center of the room
with a twitching nose
it breathes in the air

the house smells of yesterday’s bread
wool socks
shower gel
my dreams and my fears

the mouse comes
sits on my pillow
pensively grooming its whiskers

I open my mouth in sleep
move my lips
as if about to say something
but instead—
I just breathe

3.

ти пішов
а пам’ять про тебе ще й досі живе
у моєму домі

потай
як миша

бігає попід ліжком ночами
тупотить маленькими лапками
шарудить паперами
лишає послід по кутках

ніяк її не збутися
обходить пастки
що їх я так довго розставляла
прибиваючи пальці
ойкаючи
обливаючися слізьми

мудра мудра миша
старий маленький звір
навчений днями сидіти в кутку
не ворухнеться
не пискне
анішелесть
анічичирк
вдає що її нема
—сидить
лапки хвоста і тінь свою
підібгавши під себе

а вночі сміливішає
виходить на середину кімнати
рухливим носом
втягує повітря

в домі пахне вчорашнім хлібом
вовняними шкарпетками
гелем для душу
моїми страхами і снами

миша приходить
сідає до мене на подушку
замислено миє вуса

я розтуляю вуста уві сні
ворушу губами
так наче хочу щось сказати
але натомість—
просто дихаю

UKRAINIAN SOURCE TEXTS

Андрухович, Юрій, Листи в Україну: вибране, Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016.
Бабкина, Катя, Гірчиця Наївні Поезії, Meredian Czernowicz, 2011.
Луцишина, Оксана, я слухаю пісню амерпики, Львів: Видавницто Старого Лева, 2010.
Махно, Василь, Паперовий Міст, Львів: Видавницто Старого Лева, 2017.

 

THE POETS

Yuriy Andrukhovych, born in 1960 in Ivano-Frankivsk, co-founded the Bu-Ba-Bu poetic group, which stands for бурлеск, балаган, буфонада–‘burlesque, side-show, buffoonery’  together with Oleksandr Irvanets and Viktor Neborak.  His novels include Рекреації (1992), Московіада (1993), Перверзія 1996.) His poetry collections include Пісні для мертвого півня (2004).

Kateryna Babkina is an established poet, writer and screenwriter, living in Ukraine. She’s the author of three poetry collections (St. Elmo’s Fires 2002, Mustard 2011, Painkillers and Sleeping Pills 2014), one novel (Sonia 2013) and two short story collections (Leloo After You 2008 and Happy Naked People 2016). She has also written two children’s books.  The most recentbook, Cappy and the Whale, is dedicated to kids with cancer.

Oleh Lysheha, born in 1949 in Tysmenytsia in the Carpathian region of Ukraine. He was expelled from Lviv University during a purge in the 1970s for his interest in contemporary American poetry and sent to do military duty in Siberia and in the Buryat Republic. When he returned to Ukraine, Lysheha was isolated from official Soviet literary activities and was not published throughout the 1970s and 1980s. His first collection of poetry The Great Bridge appeared in 1989.

Andriy Lyubka lives in Uzhorod, Ukraine and is the author of the books of poetry: Eight Months of Schizophrenia (Uzhgorod, 2007), Terrorism (Lviv, 2009), 40 Dollars Plus Tip (Lviv, 2012); collection of short stories:The Killer (Lviv, 2012), book of essays Sleeping with Women (2014), novel Karbid (2015, short-listed to top-5 books of the year by BBC Ukraine; collection of short stories The Room for Sadness (2016) and book of essays Saudade (2017).

Oksana Lutsyshyna is a Ukrainian writer and poet, living abroad. She is the author of several collections of poems, a collection of short stories, and two novels. In collaboration with Olena Jennings, she also translates contemporary Ukrainian poetry and prose. She holds a Ph.D. in Comparative Literature, and is currently employed as a Lecturer in Ukrainian Studies at the University of Texas at Austin.

Vasyl Makhno is a Ukrainian poet, prose writer, essayist, and translator, living in New York City. He is the author of twelve collections of poetry, most recently Paper Bridge (2017). In English his poems and essays appeared in Absinthe, Agni, Consequences, Post Road, Poetry International and others. Two poetry collections Thread and Other New York Poems (2009) and Winter Letters(2011) were published in English translation. He is the 2013 recipient of Serbia’s Povele Morave Prize in Poetry and BBC Book of the Year Award 2015.

Iryna Shuvalova was born in Kyiv, Ukraine, in 1986. She published three collections of poems in Ukrainian, and her first book of poetry in English translation is due in 2019 with Lost Horse Press. Iryna’s poetry has been translated into nine languages. Recently, she was featured in the CBC Arts documentary project “Interrupt This Program: Kiev”. Currently, she’s a PhD student and a Gates Cambridge scholar at the University of Cambridge, where she studies oral poetry in the Donbas War.

Vasyl Stus was a Ukrainian poet, translator, literary critic, journalist, and an active member of the Ukrainian dissident movement. For his political convictions, his works were banned by the Soviet regime and he spent 13 years in detention, until his death in Perm-36—then a Soviet forced labor camp for political prisoners, subsequently The Museum of the History of Political Repression—after having declared a hunger strike on September 4, 1985. On November 26, 2005, the Ukrainian president Viktor Yushchenko posthumously awarded him the highest national title: Hero of Ukraine. Stus is widely regarded as one of Ukraine’s foremost poets.

Lyuba Yakimchuk is a poet and screenwriter, living in Ukraine. She is the author of several full-length poetry collections, including Like FASHION and Apricots of the Donbas.  She is the recipient of many literary awards, including the International Poetic Award of the Kovalev Foundation (NYC, USA). Her poems have been translated into over fifteen languages. In 2015 Kiev’s New Time magazine listed Yakimchuk among the one hundred most influential people of Ukrainian culture.

Serhiy Zhadan was born in the Luhansk Region of Ukraine and educated in Kharkiv, where he lives today. He is the most popular poet of the post-independence generation in Ukraine and the author of twelve books of poetry that have earned him numerous national and European awards. His most recent prose works is The Orphanage (2017). He is the front man for the band Zhadan and the Dogs and has often collaborated with Yara Arts Group, most recently on the theatre piece 1917-2017: Tychyna, Zhadan & the Dogs.

THE TRANSLATORS

Mark Andryczyk teaches Ukrainian literature at Columbia University and administers the Ukrainian Studies Program at its Harriman Institute. He is the author of the monograph The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction (University of Toronto Press in 2012) and editor and compiler of The White Chalk of Days, the Contemporary Ukrainian Literature Series Anthology (Academic Studies Press, 2017). He has translated eleven essays for Yuri Andrukhovych’s My Final Territory: Selected Essays (University of Toronto Press, 2018).

Vitaly Chernetsky teaches Slavic literatures and film at the University of Kansas. He is the author of Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization (2007). He co-edited an anthology of contemporary Russian poetry in English translation, Crossing Centuries: The New Generation in Russian Poetry (2000) and a bilingual anthology of contemporary Ukrainian poetry, Letters from Ukraine (2016). His translations into English include two novels by Yuri Andrukhovych, The Moscoviad (2008) and Twelve Circles (2015), as well as a volume of his selected poems, Songs for a Dead Rooster (2018, with Ostap Kin).

Olena Jennings is the author of Songs from an Apartment (Underground Books, 2017), a collection of poetry.  Her translations of Ukrainian poetry appeared in the anthology Words for War (Academic Studies Press, 2017, together with Oksana Lutsyshyna), The Kitchen Poet, Poetry International, and Wolf.   Her translations of Iryna Shuvalova’s poetry collection will be released in 2019 by Lost Horse Press.  She is the recipient of a New Work Grant from the Queens Council of the Arts.  She is the curator of the Poets of Queens reading series.

Oksana Maksymchuk’s writing appeared in Prairie Schooner, SalamanderCimarron ReviewThe Common, Los Angeles Review of Books, Words Without BordersPoetry InternationalModern Poetry in Translation, and elsewhere. She won first place in the 2004 Richmond Lattimore and in 2014 Joseph Brodsky-Stephen Spender translation competitions; and received a 2019 NEA Literary Translation Fellowship. Most recently, she co-edited Words for War: New Poems from Ukraine, a NEH-winning anthology. Maksymchuk teaches philosophy at the University of Arkansas.

Wanda Phipps is the author of the books Field of Wanting: Poems of Desire and Wake-Up Calls: 66 Morning Poems. She has received a New York Foundation for the Arts Poetry Fellowship. Her poems have appeared in over one hundred literary magazines and numerous anthologies.

Max Rosochinsky is a poet and translator from Simferopol, Crimea. His poems had been nominated for the PEN International New Voices Award in 2015. His translations appeared in Words Without BordersPoetry InternationalModern Poetry in Translation, and elsewhere. With Maksymchuk, he co-edited Words for War; won first place in the 2014 Brodsky-Spender competition; and received a NEA Literary Translation Fellowship (2019). His scholarly work focuses on twentieth and twenty-first century Russian and Ukrainian literature.

Virlana Tkacz heads the Yara Arts Group and has directed over thirty original shows at La MaMa Experimental Theatre in New York, as well as in Kyiv, Lviv, Kharkiv, Bishkek, Ulaanbaatar, and Ulan Ude. She has received an NEA Poetry Translation Fellowship for her translations with Wanda Phipps of Serhiy Zhadan’s poetry. www.brama.com

Back to Main Loch Raven Review Site